«Будьте ж виконавцями Слова,
а не тільки слухачами»
(Якова1:22)
Жив на світі талановитий Майстер, який мав хист до виготовлення музичних інструментів. Одного дня в його майстерні народилися дві скрипки.
Вони були дуже схожі одна на одну. Зроблені з чудового дерева, вони мали витончену форму й елегантно натягнені струни. Майстер довго трудився над своїми скрипками. Він старанно витесував із дерева всі деталі, припасовував, лакував… Під час роботи Майстер співав, вкладаючи у скрипки частинку свого серця. А коли струни міцно напнулися на кілочках, він подарував своїм скрипкам ніжні голоси. Майстер лагідно торкався смичком до кожної струни — і скрипки вчилися виливати у звуки мелодій мову серця, мову радості та страждань, мову печалі й сподівань…
Так, зовні скрипки були дуже схожі одна на одну. Але мріяли вони про різне. Перша бажала слави й шанування. Друга жадала дарувати людям музику щастя й любові, ніжності й підбадьорення...
Майстер любив свої скрипки, а скрипки любили свого Майстра. Але прийшов день, коли їм треба було розлучатися. Першу Скрипку Майстер продав знаменитому скрипалю. Другу подарував сліпому музикантові.
Перша Скрипка була дуже задоволена своєю долею. Спочатку вона трохи сумувала за Майстром і награвала мелодії його серця, але невдовзі нове життя повністю заполонило її — концерти, блискучі зали, бурхливі овації!.. Перша Скрипка кілька разів змінювала своїх власників, і зрештою опинилась у всесвітньо відомого колекціонера. В нього Скрипці ще більше сподобалось, бо вже не треба було трудитися і вигравати мелодії, а лиш переїжджати з виставки на виставку. О! Перша Скрипка стала Дуже Поважною Скрипкою!!! А згодом її життя продовжилося в музеї музичних інструментів. Найбільше Перша Скрипка пишалася табличкою, що була на її футлярі: «Не чіпати руками!»
А що ж Друга Скрипка? Як склалася її доля?
Сліпий музикант дуже полюбив свою старанну помічницю. А вона почувалася щасливою, граючи в його руках мелодії Майстра. Вона бачила, як смутні очі наповнювалися радістю, як загрубілі серця вчилися плакати, як стомлені працею люди поспішали у веселий танок… Скрипка раділа,що її Господар ніколи не був голодним і завжди мав прихисток для відпочинку. А він турбувався про неї, захищаючи від вологи і холоду, купуючи для неї самі найкращі струни.
Друга Скрипка ніколи не забувала свого Майстра. Іноді їй здавалося, ніби вона відчуває його добрі руки і доторк його смичка…
Довго мандрувала вона разом зі сліпим музикантом. Але якось сталося щось незрозуміле: її Господар чомусь не відкрив, як зазвичай, футляр, не взяв її в руки, не торкався смичком її струн… Після того ще довго-довго Друга Скрипка самотньо лежала в футлярі. Але вона вірила, що мелодія її серця жива, і терпляче чекала.
І одного чудового дня маленькі дитячі руки лагідно обняли її. Хлопчик із трепетом розглядав Скрипку, легенько притуляв її до плеча, невміло торкався до струн і шепотів: «Скрипочко, ти така гарна!!! Я так хочу навчитися грати!»
Почалося нове життя. Звичайно ж, спочатку Скрипці було важко, адже звуки, видобуті невмілим доторком, не завжди були схожі не музику. Але вона полюбила свого Маленького Господаря за старанність і наполегливість. Він годинами грав гами та музичні вправи, іноді навіть плакав через біль у натруджених рученятах, але наступного дня знову брався за працю. Хлопчик ніколи не кидав Скрипку, ніколи не ображав її. Увечері він клав свою улюбленицю на столик біля ліжка й тихесенько розмовляв із нею. Скрипка знала, що мрії її Маленького Господаря особливі:він хотів дарувати людям музику щастя і любові, зціляючи нею серця…
Йшли дні за днями. Хлопчик виріс. Його талантом захоплювалися повсюди. І лише одна скрипка знала, скільки зусиль і старань докладав музикант до свого таланту! Коли він виходив на підвищення і брав у руки скрипку, то людям здавалося, що вони були одним живим серцем, яке лилося то мелодією невимовної туги, то піснею жагучого кохання, то симфонією світлої радості, то ритмом безупинного танцю… Скрипка була щасливою, бо її Господар грав музику її любого Майстра!!!
Минали дні, роки… «Тисяча років, як один день, а один день, як тисяча років». І от настав чудовий час, коли Майстер побажав побачити свої скрипки. Вони були принесені в його майстерню. Він із трепетом відкрив футляр Першої Скрипки. Вона лежала, як нова, так ніби й не минуло стільки багато часу. Майстер взяв у руки Першу Скрипку і відчув холодний дотик. Він злегка провів смичком по струнах… І жах! Скрипка заскреготала й розпалася на шматки. Майстер із болем глянув на шматки деревини і сказав: «Це придатне лиш для того, щоб кинути у вогонь.»
Він з нетерпінням відкрив футляр Другої Скрипки. Вона виглядала старенькою та змученою, але дихала живим теплом. Майстер притулив Скрипку до свого серця й вони заграли мелодію вічної любові. Слухали земля і небеса, слухали квіти й птахи, слухали гори і зорі…Ніхто і ніколи не чув раніше такої мелодії…
Левицька Галина,
Україна
Вірші й прозу писала з дитинства. У вирі життя і турбот моя квітка зів'яла, засохла... В 2003 році я зустріла Ісуса. Я дякую Богові, що Він не раз провів мене долиною смертною і дав нове життя. Дух Святий дає мені натхнення любити, радіти, писати...
Вийшла з друку моя перша книжечка з дитячими християнськими оповіданнями. Українською мовою. Повнокольорова. Замовити можна за тел. 0972665447 Моя сторінка в фейсбуці:
https://www.facebook.com/profile.php?id=100001665337155
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Галиночко,я отримала задоволення від читання твого твору"Скрипка",як вражаючи ми схожі на ці обидві скрипки...дякую Господу,дякую тобі!!!! Комментарий автора: Дякую, сестричко.Скрипка ніколи не заграє сама. І що ми без Бога?!!!
Надежда
2011-02-11 20:25:15
Прекрасная история,Галочка.
Как хочется быть сосудом в чести, в почетном употреблении у Господа, приносить пользу, плодоносить!
Как та, вторая скрипочка, которая не была в футляре... Комментарий автора: Спасибо. Мы все "инструменты" в Его руках, дай Боже нам быть послушными и чуткими к Божьему Духу, чтобы "оркестр" играл во славу Божью...
Поэзия : Пустотелость словесных оков - Людмила Солма Публикуя это метафорическое стихотворение, мне захотелось обратиться именно к моему весьма "скромному" до анонимной стыдливости "доброжелателю":
я знаю кто Вы и могу догадываться, как и во что на самом деле верите, прикрываясь верой Христовой - для этого даже не нужно быть житейски прозорливой, достаточно отследить IP Ваших высказываний и Инетовских действий(о чем скорее всего Вы и забыли...) Простите, но я совершенно не нуждаюсь ни в какой рекламе (ни из дружеских доброжелательных побуждений, ни из "медвежьих услуг" - что сделано анонимно и фарисейски трусливо Вами, иначе Вы бы так не поступили. Все тайное рано или поздно становится явным и об этом не стоит забывать - хотя это скорее общечеловеческая этика поведения, нежели Божьи заповеди, но одно другому не противоречит. Мой такой стыдливо-скромный "почитатель", я абсолютно равнодушна к Вашим действиям, как и мои настоящие друзья, но пишу лишь для того, чтобы Вы знали - Вы для нас всего-навсего разгаданная лицемерная банальность и ханжа, и не более того. По Вашей вере Вам и воздастся, Господь Вам Судья и за свое жизненное лицедейство когда-то ведь да придется держать ответ перед Его Судом - об этом уж Вы хорошо знаете, коли здесь же на сайте так любите витиевато рассуждать, пересыпая свои публикации цитатами Святого Писания. Veritas non semper later [Истину навсегда не скроешь]- гласят вечные латинские изречения и мне хочется добавить еще и вытекающие не менее мудрые истины: Esse quam videri [Быть, а не казаться] и Esto, quod esse videris [что так же равнозначно: быть тем, кем кажешься].
Vive valeque!
